Тихо стікають по вікні ще терлі краплини дощу, небо потроху сивіє, а земля вкривається жорстокою осінньою прохолодою. Настає осінь. Все навколо втрачає свою життєрадісну різнобарвність, впевнено набираючись сірих кольорів холодної пори року. Калюжі на стежках вже не переливаються веселкою від дотику сонячного проміння, та й саме проміння не виходить з-поза важких, повних дощової води хмар. Усе тьмяне, стомлене, і лиш останній зелений литочок на старій яблуні не дає мені забути про щасливе рожеве літо, що наче вчора дивувало мене своїми барвами.
