Був прекрасний липневий день. З самого раннього ранку небо ясно; ранкова зоря не горить пожежею: вона розливається лагідним рум'янцем. Сонце - огнисте, що не розпечене, як під час спекотної посухи, що не тьмяно-червоне, як перед бурею, але світле і приветно променисте - мирно спливає під вузькою і довгою хмаркою. Верхній край розтягнутого хмарки засяє змійками; блиск їх подібний блиску кованого срібла ...Біля полудня звичайно з'являється безліч круглих високих хмар. Подібно островам, розкиданим по нескінченно розлилася річці, вони майже не рушають з місця ... Колір небосхилу, легкий, блідо-ліловий, не змінюється на весь день і кругом однаковий; ніде не темніє, що не густіє гроза ... До вечора ці хмари зникають; останні з них, чорнуваті і невизначені, як дим, лягають рожевими клубами навпроти призахідного сонця.Дороги не було: некошений, низькі кущі широко стелилися переді мною, а за ними виднілося пустельне поле. Я став пригадувати, як і куди ходив протягом дня ...Тим часом ніч наближалася і росла. Невелика нічний птах, нечутно і низько мчала на своїх м'яких крилах, майже натрапила на мене і лякливо пірнула в сторону. Уже я насилу розрізняв віддалені предмети; поле неясно біліло навколо.(За повістю І. С. Тургенєва «Бежин луг»)
