Не так давно по телевізору була передача для дітей «Шкільне містечко», і ведуча запитала: «За що ви любите свою школу?» От я й замислився: а й справді, за що? Дивне питання. Душею розумію, а словами передати дуже важко. Інколи думаєш: чи скоро вже канікули, а то все уроки та домашні завдання, хочеться й відпочити. Ну, частіше такі думки бувають наприкінці весни, коли вже й сонечко припікає, за вікном пташки галасують. А потім згадую, як влітку не можу дочекатися початку занять, і починає снитися школа майже кожну ніч, і хочеться вже чогось новенького, цікавого, а не тільки м'яча у дворі ганяти та допомагати батькам на городі. Мабуть, за те я люблю свою школу, що вона для мене близька й рідна, і кожен день я відчуваю турботу про себе всіх її працівників. І нехай мої вчителі інколи вичитують мені за мої пустощі — все ж таки я хлопець, та ще й не дуже тихий; все одно не можна на них за це ображатися, бо вони хочуть, щоби я виріс справжньою людиною, тому й не байдужі до моїх вчинків. Звичайно, я намагаюся виправдати їх довіру до мене, бо дуже вже хочеться, щоб моя школа коли-небудь у майбутньому змогла мною пишатися, як зараз пишаємося ми нею.
