Люба — перша приятелька Михайлика, шкільна подруга. Ця дівчина — сама щедрість, доброта. Вона мовби випромінює сонце. Це маленька лісова царівна, яка знає дуже багато таємниць природи. Дівчина надзвичайно , чуйна. Це вона «пособила» Стельмахам не їхати з Поділля в Херсонські степи… Як і тітка Василина, Люба співуча: «В них живуть голоси… предків». Героїня розуміє проблеми іншого і сприймає їх, як свої.
Ганна Іванівна, мати Михайлика, — найпоетичніший образ повісті. Незважаючи на тяжке життя, вона зберегла поетичну душу, вміння дивуватися звичайним речам: першому пуп’янку, цвіту соняшника, вранішній росі, легенькому туману, плачу дерева навесні. Усього, то знала й відчувала, мама навчала сина.
Образи дідуся й бабусі — охоронців сімейних Традицій. Дідусь Дсм’лн був майстром на всі руки. Вій був і бондарем, і ковалем, і будівельником, міг вирізати з дерева фігурки не тільки людей, а й апостолів. Дід завжди жалів дружину, з якою прожив довге життя. Подружжя жило так, що їхнім стосункам дивувалося все село. Коли дідусь помер, бабуся тяжко засумувала й, відчувши свою близьку смерть, прибрала хату, зібрала рідню й, попрощавшись з усіма, тихо відійшла у вічність.
Люба — перша приятелька Михайлика, шкільна подруга. Ця дівчина — сама щедрість, доброта. Вона мовби випромінює сонце. Це маленька лісова царівна, яка знає дуже багато таємниць природи. Дівчина надзвичайно , чуйна. Це вона «пособила» Стельмахам не їхати з Поділля в Херсонські степи… Як і тітка Василина, Люба співуча: «В них живуть голоси… предків». Героїня розуміє проблеми іншого і сприймає їх, як свої.
Ганна Іванівна, мати Михайлика, — найпоетичніший образ повісті. Незважаючи на тяжке життя, вона зберегла поетичну душу, вміння дивуватися звичайним речам: першому пуп’янку, цвіту соняшника, вранішній росі, легенькому туману, плачу дерева навесні. Усього, то знала й відчувала, мама навчала сина.
Образи дідуся й бабусі — охоронців сімейних Традицій. Дідусь Дсм’лн був майстром на всі руки. Вій був і бондарем, і ковалем, і будівельником, міг вирізати з дерева фігурки не тільки людей, а й апостолів. Дід завжди жалів дружину, з якою прожив довге життя. Подружжя жило так, що їхнім стосункам дивувалося все село. Коли дідусь помер, бабуся тяжко засумувала й, відчувши свою близьку смерть, прибрала хату, зібрала рідню й, попрощавшись з усіма, тихо відійшла у вічність.