У традиції крішнаїзму вказівний палець людини вважають пов’язаним із так званим хибним его, тобто егоїстичним «я» (оскільки саме цим пальцем людина найчастіше вказує на себе). Через те вказівний палець правої руки крішнаїти не використовують під час читання молитов на чотках, щоб це егоїстичне матеріальне «я» не заважало смиренному спілкуванню з Богом.
У Миколи Вінграновського на правій руці був відсутній вказівний палець. Роман Дідула згадує, що фактом відсутності пальця, втраченого начебто ще в юності, Вінграновський полюбляв спекулювати, примовляючи на застіллях: «Романе, а подайте мені кусочок отого оселедця!.. Романе, ви ж бачите: в мене нема пальця».
Ці два розрізнені факти зовсім нещодавно поєдналися в моїй голові місточком символічного зв’язку, що увиразнив ще один – буквально фізичний – вимір особливого «вінграновського» неегоїстично-самозабутнього відчуття світу як цілісного й гармонійного Божого дива, зітканого з усюдисущих ниточок усепроникних любовних взаємозв’язків. Це – наче відсутність на рівні світосприйняття отого «егоїстичного» органа, вказівного пальця, що постійно показує на власні клопоти, проблеми та претензії до світу, через що не помічає його (світу) красу, гармонію і, що там казати, досконалість.
У традиції крішнаїзму вказівний палець людини вважають пов’язаним із так званим хибним его, тобто егоїстичним «я» (оскільки саме цим пальцем людина найчастіше вказує на себе). Через те вказівний палець правої руки крішнаїти не використовують під час читання молитов на чотках, щоб це егоїстичне матеріальне «я» не заважало смиренному спілкуванню з Богом.
У Миколи Вінграновського на правій руці був відсутній вказівний палець. Роман Дідула згадує, що фактом відсутності пальця, втраченого начебто ще в юності, Вінграновський полюбляв спекулювати, примовляючи на застіллях: «Романе, а подайте мені кусочок отого оселедця!.. Романе, ви ж бачите: в мене нема пальця».
Ці два розрізнені факти зовсім нещодавно поєдналися в моїй голові місточком символічного зв’язку, що увиразнив ще один – буквально фізичний – вимір особливого «вінграновського» неегоїстично-самозабутнього відчуття світу як цілісного й гармонійного Божого дива, зітканого з усюдисущих ниточок усепроникних любовних взаємозв’язків. Це – наче відсутність на рівні світосприйняття отого «егоїстичного» органа, вказівного пальця, що постійно показує на власні клопоти, проблеми та претензії до світу, через що не помічає його (світу) красу, гармонію і, що там казати, досконалість.