Объяснение:Порівняння третьої редакції «Довбуша» з попередніми свідчить, думається, про своєрідну гіпертрофію тієї романтичної поетики, зразком якої для Федьковича були твори, головним чином, західноєвропейських авторів. Не останню роль відіграло і захоплення письменника казково-фантастичною стихією народних переказів, легенд і повір’їв. Уже сама зав’язка твору відповідає типовій романтичній поетиці: герой рятує з пожежі красуню й одразу ж закохується в неї. Цим романтичним героєм е Олекса Довбуш, а героїнею — молода вродлива дружина старого воєводи (подібну ситуацію бачимо в таких романтичних творах західноєвропейських авторів, як, наприклад, «Ваніна Ваніні» Стендаля чи «Маркіза О...» Г. Клейста).
Вдячний воєвода пропонує в нагороду Довбушеві село, однак останній відмовляється, вимагаючи натомість волі для народу. І воєвода змушений, врешті, це пообіцяти. Тут і повинен, згідно з легендами про Довбуша, зав’язатися основний конфлікт твору. Адже обидва герої — Довбуш і воєвода — як представники ворогуючих сторін, висловлюють протилежні погляди на волю для народу. Федькович, проте, не розвинув цієї лінії в основну, а перевів конфлікт твору у план змагання Довбуша із фатумом.
Після цього починається сама дія, чи, власне, інтрига. На сцені з’являється секретар, який теж накидає оком на дружину воєводи. Ввівши образ інтригана, Федькович посилює драматичну напругу, Таким принципом розвитку драматичної дії керувалися, зокрема, Шекспір, Мольєр, Бомарше та, зрештою, і Гюго, у творах яких незмінно присутній такий інтриган, тобто той, хто використовує помисли і вчинки інших дійових осіб (як правило, цілком щирі) для своїх підступних і корисливих цілей.
Объяснение:Порівняння третьої редакції «Довбуша» з попередніми свідчить, думається, про своєрідну гіпертрофію тієї романтичної поетики, зразком якої для Федьковича були твори, головним чином, західноєвропейських авторів. Не останню роль відіграло і захоплення письменника казково-фантастичною стихією народних переказів, легенд і повір’їв. Уже сама зав’язка твору відповідає типовій романтичній поетиці: герой рятує з пожежі красуню й одразу ж закохується в неї. Цим романтичним героєм е Олекса Довбуш, а героїнею — молода вродлива дружина старого воєводи (подібну ситуацію бачимо в таких романтичних творах західноєвропейських авторів, як, наприклад, «Ваніна Ваніні» Стендаля чи «Маркіза О...» Г. Клейста).
Вдячний воєвода пропонує в нагороду Довбушеві село, однак останній відмовляється, вимагаючи натомість волі для народу. І воєвода змушений, врешті, це пообіцяти. Тут і повинен, згідно з легендами про Довбуша, зав’язатися основний конфлікт твору. Адже обидва герої — Довбуш і воєвода — як представники ворогуючих сторін, висловлюють протилежні погляди на волю для народу. Федькович, проте, не розвинув цієї лінії в основну, а перевів конфлікт твору у план змагання Довбуша із фатумом.
Після цього починається сама дія, чи, власне, інтрига. На сцені з’являється секретар, який теж накидає оком на дружину воєводи. Ввівши образ інтригана, Федькович посилює драматичну напругу, Таким принципом розвитку драматичної дії керувалися, зокрема, Шекспір, Мольєр, Бомарше та, зрештою, і Гюго, у творах яких незмінно присутній такий інтриган, тобто той, хто використовує помисли і вчинки інших дійових осіб (як правило, цілком щирі) для своїх підступних і корисливих цілей.