Для пересічного українця історія ця стала відомою з 19 березня 1997 року, коли у друкованому органі Всесоюзної центральної ради профспілок газеті «Труд» з’явилася публікація харківського кореспондента Олександра Чепалова «Махмуд Есамбаєв: Не гоже забувати своїх Богів», де йшлося про долю українського хлопця з-під Полтави, льотчика, героя Радянського Союзу, який став у Канаді вождем племені ірокезів. Рівно через 30 років після канадської виставки ЕКСПО-67 видатний танцівник, член радянської делегації, розповів її авторові публікації.
Чому ж Есамбаєв з 1967 року мовчав про цю неймовірну історію? Відповідь на це питання можна знайти в «Труді», у зізнанні самого вождя, які відтворив танцівник:
«– Я б пішки пішов через океан на батьківщину. Та не можна було».
Очевидно, вже ніхто не довідається, про що тоді у вігвамі говорив віч-на-віч з вождем визначний артист: вхід охороняли індіанські воїни, і навіть чекістів, котрі супроводжували радянську делегацію, туди не пустили. «Мовчанку» Есамбаєв витримав 30 років. Чому ж її порушив? Можливо, вважав, що минув значний час. А мо’, до відвертості спонукало гарне товариство та чарка, бо ця розмова з Есамбаєвим відбувалася в ресторані. Журналіст навіть записав її на магнітофон. Це вже згодом танцівник чомусь став відмовлятися від своїх слів, а знічений і навіть обурений журналіст божився Ользі Василівні Рубан, небозі Івана Івановича Даценка, що ані слова «відсебеньок» до цієї історії не доточив, і на підтвердження був готовий надати магнітофонні записи тої розмови.
Для пересічного українця історія ця стала відомою з 19 березня 1997 року, коли у друкованому органі Всесоюзної центральної ради профспілок газеті «Труд» з’явилася публікація харківського кореспондента Олександра Чепалова «Махмуд Есамбаєв: Не гоже забувати своїх Богів», де йшлося про долю українського хлопця з-під Полтави, льотчика, героя Радянського Союзу, який став у Канаді вождем племені ірокезів. Рівно через 30 років після канадської виставки ЕКСПО-67 видатний танцівник, член радянської делегації, розповів її авторові публікації.
Чому ж Есамбаєв з 1967 року мовчав про цю неймовірну історію? Відповідь на це питання можна знайти в «Труді», у зізнанні самого вождя, які відтворив танцівник:
«– Я б пішки пішов через океан на батьківщину. Та не можна було».
Очевидно, вже ніхто не довідається, про що тоді у вігвамі говорив віч-на-віч з вождем визначний артист: вхід охороняли індіанські воїни, і навіть чекістів, котрі супроводжували радянську делегацію, туди не пустили. «Мовчанку» Есамбаєв витримав 30 років. Чому ж її порушив? Можливо, вважав, що минув значний час. А мо’, до відвертості спонукало гарне товариство та чарка, бо ця розмова з Есамбаєвим відбувалася в ресторані. Журналіст навіть записав її на магнітофон. Це вже згодом танцівник чомусь став відмовлятися від своїх слів, а знічений і навіть обурений журналіст божився Ользі Василівні Рубан, небозі Івана Івановича Даценка, що ані слова «відсебеньок» до цієї історії не доточив, і на підтвердження був готовий надати магнітофонні записи тої розмови.
Объяснение: