Реалізм - напрям у літературі та мистецтві, що набув розвитку в 1830-х роках спочатку у Франції, а в XIX ст. поширився в Європі й Америці. Основоположним для реалізму став принцип відповідності мистецтва реальній дійсності. Основною проблемою є взаємини людини й середовища, а також впливу конкретної соціально-історичної ситуації на формування особистості. Приблизно в 1830-1850-х роках склалася ситуація своєрідного «естетичного двовладдя», співіснування двох «літературних лідерів» романтизму й реалізму. Тож на початковому етапі «європейський реалізм першої половини XIX ст. багато в чому формувався як напрям у межах загальноромантичного потоку» (Д. Затонський). Адже «між культурно-історичними епохами немає чітких хронологічних меж, ці межі рухливі й досить-таки відносні, епохи заходять» одна в одну, певний час "співіснують” і взаємодіють між собою» (Д. Наливайко). Поєднання рис романтизму й реалізму наявне у творчості В. Гюго, Стендаля, О. де Бальзака (Франція), О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя (Росія), Ч. Діккенса (Велика Британія), Т. Шевченка (Україна). Багато письменників, віддавши в раннії) період своєї творчості данину романтизму та пройшовши в ньому добрий «літературний вишкіл», згодом переходили до табору реалістів (Г. Гейне, О. Пушкін, М. Лєрмонтов, М. Гоголь та ін.). Реалісти творчо використали великі відкриття романтиків: відтворення місцевого колориту, уміння досліджувати «життя духу» персонажів, найтонші порухи їхньої душі тощо. Однак якщо романтизм абсолютизував творчу уяву письменника, то реалізм робив акцент на і за життям і дослідженні його явищ. Знову, як і до епохи романтизму, художня чість певною мірою починала співвідноситися з науковою діяльністю. На відміну від романтиків реалістів не цікавили «незвичайні герої в незвичайних обставинах» — загадкові бунтарі, вигнанці суспільства, розчаровані, пригнічені фатальними пристрастями, їхні герої - «типові герої в типових обставинах», люди певних професій. які займаються звичною для них діяльністю. Під час поступового розвитку реалізму були відчутні також певні зміни жанрових пріоритетів. Якщо романтизм це доба панування поезії, то реалізм (як свого часу Просвітництво) - епоха домінування прози.
Приблизно в 1830-1850-х роках склалася ситуація своєрідного «естетичного двовладдя», співіснування двох «літературних лідерів» романтизму й реалізму. Тож на початковому етапі «європейський реалізм першої половини XIX ст. багато в чому формувався як напрям у межах загальноромантичного потоку» (Д. Затонський). Адже «між культурно-історичними епохами немає чітких хронологічних меж, ці межі рухливі й досить-таки відносні, епохи заходять» одна в одну, певний час "співіснують” і взаємодіють між собою» (Д. Наливайко).
Поєднання рис романтизму й реалізму наявне у творчості В. Гюго, Стендаля, О. де Бальзака (Франція), О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя (Росія), Ч. Діккенса (Велика Британія), Т. Шевченка (Україна). Багато письменників, віддавши в раннії) період своєї творчості данину романтизму та пройшовши в ньому добрий «літературний вишкіл», згодом переходили до табору реалістів (Г. Гейне, О. Пушкін, М. Лєрмонтов, М. Гоголь та ін.).
Реалісти творчо використали великі відкриття романтиків: відтворення місцевого колориту, уміння досліджувати «життя духу» персонажів, найтонші порухи їхньої душі тощо.
Однак якщо романтизм абсолютизував творчу уяву письменника, то реалізм робив акцент на і за життям і дослідженні його явищ. Знову, як і до епохи романтизму, художня чість певною мірою починала співвідноситися з науковою діяльністю. На відміну від романтиків реалістів не цікавили «незвичайні герої в незвичайних обставинах» — загадкові бунтарі, вигнанці суспільства, розчаровані, пригнічені фатальними пристрастями, їхні герої - «типові герої в типових обставинах», люди певних професій. які займаються звичною для них діяльністю.
Під час поступового розвитку реалізму були відчутні також певні зміни жанрових пріоритетів. Якщо романтизм це доба панування поезії, то реалізм (як свого часу Просвітництво) - епоха домінування прози.