Одним із найпоетичніших образів "Слова..." є образ Ярославни, юної дружини князя Ігоря.
Ярославна, вирядивши в небезпечний похід чоловіка, який стояв на чолі Руського війська, з тривогою чекає звістки від нього. Дізнавшись про поразку Ігоревого війська, Ярославна, як і всі жінки руські, тужить за полеглими, оплакуючи не тільки полонення Ігоря, а й загибель його воїнів. Поразка і полон Ігоря, криваві рани на його тілі — це не лише її особисте горе, це горе всього руського народу, яке пекучим болем відгукується в її душі.
Ярославна, сумуючи, квилить, мов чайка, вона, як би змогла, полетіла б пташкою до любого чоловіка, щоб, знаходячись поруч з ним, полегшити його страждання. Тоді б вона, омочивши рукав у Каялі, витерла б кривавії рани на дужому тілі князя.
У відчаї княгиня звертається до сил природи: вітру, Дніпра-Славутича і світлого сонця. Плачучи у Путивлі на забороні, Ярославна докоряє вітрові:
Чому мечеш ти хановськії стріли
На своїх легесеньких крильцях
На моєї лади воїв?
Було б йому віяти вгорі під хмарами або леліяти кораблі на синім морі. А він розвіяв її веселощі по ковилі.
Звертаючись до великого Дніпра-Славутича, Ярославна благає його, заступника руських воїнів, принести на хвилях князя, щоб вона не посилала своїх сліз на море.
Звертаючись до сонця, Ярославна і йому, плачучи, докоряє, бо воно своїм гарячим промінням немилосердно посилювало спрагу руських воїнів, які три дні билися у безводному степу.
Ярославна так невимовно страждає, так пристрасно благає сили природи про до що, здається, вони почули її і відгукнулися:
Ігореві князю Бог путь явить
Із землі Половецької
На землю Руськую
К отчому золотому столу.
Поетичний образ Ігоревої дружини Ярославни, що чайкою квилить на забороні в Путивлі, є одним з найпривабливіших жіночих образів світової літератури, а в східнослов'янській є першим за часом створення досконалим художнім образом жінки.
Образ Ярославни приваблює людяністю, задушевністю і разом з тим патріотизмом, вражає внутрішньою красою, красою вірності.
Одним із найпоетичніших образів "Слова..." є образ Ярославни, юної дружини князя Ігоря.
Ярославна, вирядивши в небезпечний похід чоловіка, який стояв на чолі Руського війська, з тривогою чекає звістки від нього. Дізнавшись про поразку Ігоревого війська, Ярославна, як і всі жінки руські, тужить за полеглими, оплакуючи не тільки полонення Ігоря, а й загибель його воїнів. Поразка і полон Ігоря, криваві рани на його тілі — це не лише її особисте горе, це горе всього руського народу, яке пекучим болем відгукується в її душі.
Ярославна, сумуючи, квилить, мов чайка, вона, як би змогла, полетіла б пташкою до любого чоловіка, щоб, знаходячись поруч з ним, полегшити його страждання. Тоді б вона, омочивши рукав у Каялі, витерла б кривавії рани на дужому тілі князя.
У відчаї княгиня звертається до сил природи: вітру, Дніпра-Славутича і світлого сонця. Плачучи у Путивлі на забороні, Ярославна докоряє вітрові:
Чому мечеш ти хановськії стріли
На своїх легесеньких крильцях
На моєї лади воїв?
Було б йому віяти вгорі під хмарами або леліяти кораблі на синім морі. А він розвіяв її веселощі по ковилі.
Звертаючись до великого Дніпра-Славутича, Ярославна благає його, заступника руських воїнів, принести на хвилях князя, щоб вона не посилала своїх сліз на море.
Звертаючись до сонця, Ярославна і йому, плачучи, докоряє, бо воно своїм гарячим промінням немилосердно посилювало спрагу руських воїнів, які три дні билися у безводному степу.
Ярославна так невимовно страждає, так пристрасно благає сили природи про до що, здається, вони почули її і відгукнулися:
Ігореві князю Бог путь явить
Із землі Половецької
На землю Руськую
К отчому золотому столу.
Поетичний образ Ігоревої дружини Ярославни, що чайкою квилить на забороні в Путивлі, є одним з найпривабливіших жіночих образів світової літератури, а в східнослов'янській є першим за часом створення досконалим художнім образом жінки.
Образ Ярославни приваблює людяністю, задушевністю і разом з тим патріотизмом, вражає внутрішньою красою, красою вірності.
Объяснение: