Австрійська імперія наприкінці правління Меттерніха (1815—1846) опинилась у стані глибокої кризи. Політична система, заснована на консервації старих порядків, підтриманні абсолютизму, централізації та всевладдя бюрократії, вже не відповідала вимогам часу: в Австрії та Чехії бурхливо розвивалась промисловість й банківська сфера, зміцнювалась національна буржуазія, розпочався культурний підйом народів імперії, що супроводжувався зростанням впливу інтелігенції та розвитком національних рухів. З 36 мільйонів громадян імперії австрійці складали меншість (трохи більше 20%), тоді як решта народів — угорці, чехи, італійці, поляки, хорвати, словаки, румуни, русини (українці) й словенці — перебували у підпорядкованому становищі, не мали національних автономій й підлягали політиці германізації. У 1840-х роках посилились національні рухи народів імперії, головною метою яких стали визнання національної мови та надання культурно-політичної автономії. Особливо широкого розмаху ці рухи набули у Ломбардо-Венеційському королівстві [1], Чехії [2] та Угорщині [3].
У 1846 році в Австрії спалахнула економічна криза: безліч підприємств збанкрутіли, різко зросло безробіття та впала платоспроможність населення, у деяких селянських регіонах почався голод. Уряд лишався пасивним та не вживав енергійних заходів для виходу з кризи. 21 лютого 1846 року в Кракові, який того часу був незалежною республікою, спалахнуло повстання на підтримку відновлення Польщі та з гаслами радикальних антифеодальних реформ. Практично одночасно розпочалось повстання селян у Галичині, що вилилось у жорстоку «Галицьку різню». Урядові вдалось використати польських селян для придушення Краківського повстання, й незабаром Краків було приєднано до Австрійської імперії.
У той же час в Італії за ініціативою папи Пія IX почались ліберальні реформи, у Тоскані та Папській області було введено свободу друку, що сприяло новому підйому італійського національного руху, у тому числі й в австрійських володіннях, з вимогою об'єднання Італії. У вересні 1847 року починаються сутички між італійськими демонстрантами та австрійською поліцією у Ломбардії, які швидко набули кривавого характеру і 24 лютого у Ломбардо-Венеційському королівстві було введено воєнний стан.
Австрійська імперія наприкінці правління Меттерніха (1815—1846) опинилась у стані глибокої кризи. Політична система, заснована на консервації старих порядків, підтриманні абсолютизму, централізації та всевладдя бюрократії, вже не відповідала вимогам часу: в Австрії та Чехії бурхливо розвивалась промисловість й банківська сфера, зміцнювалась національна буржуазія, розпочався культурний підйом народів імперії, що супроводжувався зростанням впливу інтелігенції та розвитком національних рухів. З 36 мільйонів громадян імперії австрійці складали меншість (трохи більше 20%), тоді як решта народів — угорці, чехи, італійці, поляки, хорвати, словаки, румуни, русини (українці) й словенці — перебували у підпорядкованому становищі, не мали національних автономій й підлягали політиці германізації. У 1840-х роках посилились національні рухи народів імперії, головною метою яких стали визнання національної мови та надання культурно-політичної автономії. Особливо широкого розмаху ці рухи набули у Ломбардо-Венеційському королівстві [1], Чехії [2] та Угорщині [3].
У 1846 році в Австрії спалахнула економічна криза: безліч підприємств збанкрутіли, різко зросло безробіття та впала платоспроможність населення, у деяких селянських регіонах почався голод. Уряд лишався пасивним та не вживав енергійних заходів для виходу з кризи. 21 лютого 1846 року в Кракові, який того часу був незалежною республікою, спалахнуло повстання на підтримку відновлення Польщі та з гаслами радикальних антифеодальних реформ. Практично одночасно розпочалось повстання селян у Галичині, що вилилось у жорстоку «Галицьку різню». Урядові вдалось використати польських селян для придушення Краківського повстання, й незабаром Краків було приєднано до Австрійської імперії.
У той же час в Італії за ініціативою папи Пія IX почались ліберальні реформи, у Тоскані та Папській області було введено свободу друку, що сприяло новому підйому італійського національного руху, у тому числі й в австрійських володіннях, з вимогою об'єднання Італії. У вересні 1847 року починаються сутички між італійськими демонстрантами та австрійською поліцією у Ломбардії, які швидко набули кривавого характеру і 24 лютого у Ломбардо-Венеційському королівстві було введено воєнний стан.
Объяснение: