Цілком очевидно, що усі претенденти знаходилися між собою у відкритій конкурентній боротьбі – кожен з них хотів би бути обраним чи призначеним на якомога вищий та значимий щабель виконавчої ієрархії.
Віче у цій ситуації виступало у ролі загальновизнаного арбітра, наділеного абсолютною легітимністю, прихильність та довіра до якого були запорукою успіху у змаганні за посаду поміж претендентами, змушеними переконувати учасників вічевих зборів у своїх чеснотах та намірі віддано служити громаді у справі досягнення колективного блага.
Така роль віча була основою абсолютної легітимності його рішень, що змушувало претендентів, які програли конкурентну боротьбу, змиритися з ними та беззастережно виконувати волю вічевих зборів.
У свою чергу, переможці, яких було обрано чи призначено на високі посади виконавчої ієрархії, були змушені сумлінно виконувати свої обов’язки для досягнення колективного блага, пам’ятаючи про можливість миттєвого відсторонення та невідворотного покарання внаслідок втрати довіри чи невдачі в результаті некомпетентності.
З точки зору сучасного дослідника, є цілком очевидними негативні моменти, які мали місце під час проведення вічевих зборів і полягали у більш чи менш успішних спробах маніпулювання ними зі сторони краще обізнаних і/або об’єднаних у групи учасників.
Проте вони практично повністю стерлися з колективної пам’яті в процесі ідеалізації та формування міфічного ореолу вічевої демократії внаслідок її відповідності праобразам свободи, рівноправності та справедливості на рівні архетипів колективного безсвідомого.
Це обумовило міцне закріплення в ментальності українців описаної вище поведінкової схеми, що була сформована відповідними соціальними відносинами і якнайкраще забезпечувала соціальний успіх активних громадян з лідерськими амбіціями за умови легалізації їх лідерства владними суб’єктами з абсолютною легітимністю.
Модифікована таким чином ментальність, незважаючи на зміну соціальних відносин після занепаду вічевих форм самоуправління, змушувала українські еліти продовжувати відтворення закріплених поведінкових схем вічевого періоду, що виявилися неадаптованими до соціальних відносин за умов домінування ієрархічних структур.
Це отримало влучну назву: "Два українці – три гетьмани".
Цілком очевидно, що усі претенденти знаходилися між собою у відкритій конкурентній боротьбі – кожен з них хотів би бути обраним чи призначеним на якомога вищий та значимий щабель виконавчої ієрархії.
Віче у цій ситуації виступало у ролі загальновизнаного арбітра, наділеного абсолютною легітимністю, прихильність та довіра до якого були запорукою успіху у змаганні за посаду поміж претендентами, змушеними переконувати учасників вічевих зборів у своїх чеснотах та намірі віддано служити громаді у справі досягнення колективного блага.
Така роль віча була основою абсолютної легітимності його рішень, що змушувало претендентів, які програли конкурентну боротьбу, змиритися з ними та беззастережно виконувати волю вічевих зборів.
У свою чергу, переможці, яких було обрано чи призначено на високі посади виконавчої ієрархії, були змушені сумлінно виконувати свої обов’язки для досягнення колективного блага, пам’ятаючи про можливість миттєвого відсторонення та невідворотного покарання внаслідок втрати довіри чи невдачі в результаті некомпетентності.
З точки зору сучасного дослідника, є цілком очевидними негативні моменти, які мали місце під час проведення вічевих зборів і полягали у більш чи менш успішних спробах маніпулювання ними зі сторони краще обізнаних і/або об’єднаних у групи учасників.
Проте вони практично повністю стерлися з колективної пам’яті в процесі ідеалізації та формування міфічного ореолу вічевої демократії внаслідок її відповідності праобразам свободи, рівноправності та справедливості на рівні архетипів колективного безсвідомого.
Це обумовило міцне закріплення в ментальності українців описаної вище поведінкової схеми, що була сформована відповідними соціальними відносинами і якнайкраще забезпечувала соціальний успіх активних громадян з лідерськими амбіціями за умови легалізації їх лідерства владними суб’єктами з абсолютною легітимністю.
Модифікована таким чином ментальність, незважаючи на зміну соціальних відносин після занепаду вічевих форм самоуправління, змушувала українські еліти продовжувати відтворення закріплених поведінкових схем вічевого періоду, що виявилися неадаптованими до соціальних відносин за умов домінування ієрархічних структур.
Це отримало влучну назву: "Два українці – три гетьмани".
Объяснение: