За О. Назаренко головними причинами розпаду Русі були династичні обставини колективного сюзеренітету. Видається спрощенням ототожнювати кінець єдиновладдя в Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого (1054) з початком розпаду[1]. Трохи більше виправданий погляд на перші стійкі уділи-вотчини князів-ізгоїв XI ст. , тобто князів, які випадали із системи братського співволодіння, — полоцьких Ізяславичів і південноволинських (згодом — галицьких) Ростиславичів — як на своєрідних передвісників удільної роздробленості Русі[2]. І все ж за своєю сутністю такі «ізгойські» уділи-вотчини про початок розпаду у власному розумінні ще не свідчать, оскільки де-юре, за династичними поняттями того часу, вони перебували під верховною владою київських князів. Отже, попри династичну основу і династичну зовнішню форму, роздробленість Русі за природою цілком династичною не була.
За О. Назаренко головними причинами розпаду Русі були династичні обставини колективного сюзеренітету. Видається спрощенням ототожнювати кінець єдиновладдя в Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого (1054) з початком розпаду[1]. Трохи більше виправданий погляд на перші стійкі уділи-вотчини князів-ізгоїв XI ст. , тобто князів, які випадали із системи братського співволодіння, — полоцьких Ізяславичів і південноволинських (згодом — галицьких) Ростиславичів — як на своєрідних передвісників удільної роздробленості Русі[2]. І все ж за своєю сутністю такі «ізгойські» уділи-вотчини про початок розпаду у власному розумінні ще не свідчать, оскільки де-юре, за династичними поняттями того часу, вони перебували під верховною владою київських князів. Отже, попри династичну основу і династичну зовнішню форму, роздробленість Русі за природою цілком династичною не була.